Спогади жительки Іванич про жахливі сторінки голодомору 1932-1933 років

28 Листопада 2020, 08:17

5182

Сімʾя її батьків – Сергія Григоровича та Векли Іванівни Коваленків – проживала на Харківщині у мальовничому селі Гусинка Шевченківського району. Голова сімʾї Сергій Григорович був знаним ковалем. Мама, Векла Іванівна, працювала в ланці у місцевому колгоспі.

Про це йдеться на сторінці історичного музею селища Іваничі у фейсбуці.

Бог послав їм п’ятеро дітей – трьох синів і дві дочки. Найстаршим був син Іван, потім доньки Марія і Катерина, сини Василь і Микола. Катерина народилася 27 вересня 1929 року. Їй на той жахливий 1932-1933 рік виповнилося три роки. Те, що відклалось у дитячій пам'яті і запам'яталося з розповідей батьків та односельців, непорушним каменем закарбувалось на все життя і передалося у спогадах дітям та онукам.

Батьки, щоб поставити на ноги своїх дітей, кожен день тяжко працювали, старалися надбати всього, аби був хліб і до хліба. Але сталося по-іншому. Жоден простий селянин не мав і гадки, що найбільш родюча українська земля буде спустошеною, а комори працьовитих хліборобів – порожніми. Щоб збільшити хлібозаготівлі, режим не шкодував нічого, навіть людського життя. У місцевих жителів раптом почали відбирати все: зерно, хліб і будь-які харчові продукти. Селяни змушені були ховати їжу. Аби зберегти хоч жменьку пшениці для дітей, вони уночі, тихцем, йшли в ліс чи в поле, якомога далі від будинків, і там закопували в землю.

На фото: Краєвиди села Гусинка Шевченківського району Харківської обл.

Щоб вижити, люди почали споживати все, що росло довкола. Кожна ягідка: шипшина, горобина та обліпиха була справжнім наїдком. На полях, де росли цукрові буряки, шукали їх залишки, використовували в їжу корінці солодки та інших рослин. Як іноді натрапляли на картоплю, то запікали її, в їжу використовували жолуді, розмочували макуху, готували страви з лободи та інших трав. Добре, що поблизу були ставки, то могли ловити рибу. Виручали сім’ю золоті руки тата, який не тільки знав ковальську справу, а й умів шити чоботи та одяг. Мама, набравши всякого товару, добиралася поїздами в Росію. А там продавала чи обмінювала на продукти. Так з дня на день переживали ті страшні випробування. На жаль, не зумів вижити у голодні роки їх найстарший син Іван.

Минув час. Після закінчення місцевої восьмирічки старанна учениця Катерина вступила до Куп’янської акушерсько-фельдшерської школи, після закінчення якої отримала ази медичної справи. Двадцятирічну Катерину Коваленко направили на роботу в Іваничівський район на Волині. Працювала в амбулаторії села Долинка. А згодом продовжувала трудову діяльність у фельдшерсько-акушерському пункті села Гряди. Доводилося надавати селянам усяку медичну допомогу. Дівчина виявилася дуже спритною і талановитою. Вона приймала пологи, зашивала рани, лікувала різні хвороби.

На фото: Катерина Коваленко під час навчання у Куп'янській акушерсько-фельдшерській школі. 1948 р.

У Грядах Катерина Коваленко познайомилася із майбутнім чоловіком Миколою Вороняком. У 1958 році вони одружилися і вже через рік у молодої сімʾї народився первісток Святослав, а ще через два роки у родині Вороняків з’явилася донька Алла. Катерина Сергіївна весь свій трудовий шлях віддала медицині. До 1976 року вона пропрацювала у ФАПі села Гряди. Згодом сім’я переїхала в Іваничі. Микола Миколайович отримав посаду заступника голови райвиконкому. А дружина поповнила ряди медпрацівників районної лікарні, де працювала до виходу на пенсію. Її і нині пам'ятають іваничівці, як хорошу фахівчиню своєї справи.

Фото. Катерина Вороняк. 1960-і рр.

Як же склалася доля рідних?

Векла Іванівна, мама Катерини, у 1959 році переїхала з Харківщини на Волинь до доньки. Тато, Сергій Григорович, воював на фронті і помер після Другої світової війни від отриманих ран. Впродовж життя Векла Іванівна не забувала рідного села на Харківщині. Часто навідувалася туди разом із дітьми. Завжди нагадувала про нелегке дитинство і юність маленька фотокартка, де зображено рідну хатину, обмащену глиною. З цим місцем пов’язано багато подій. У роки війни німці, коли наступали, там утворили свій штаб. А коли війна йшла до завершення, у тій хатині жили радянські солдати.

На фото: Рідна хатина родини Коваленків у с.Гусинка на Харківщині. Поч. 1940-х рр.

Сестра Катерини Сергіївни та брати зуміли отримати освіту. Марія стала вчителем німецької мови. Василь, інженер за фахом, працював на заводі, де виготовляли обладнання для ракет. Наймолодший брат Микола свого часу служив в органах КДБ. Їхні сім'ї і нині проживають на Харківщині та Дніпропетровщині.

Живе у рідних вічна пам'ять про найстаршого сина Івана, який не зумів пережити ті страшні голодні роки і помер у 1933-му.

8 квітня 2011 року у 82-річному віці відійшла у засвіти Катерина Сергіївна. Закінчилося її земне життя, наповнене складними випробуваннями голодом і війною, мирними буднями. Світла пам'ять про неї живе у рідних та односельців.

Кожного року, у четверту суботу листопада, коли вся Україна вшановує пам'ять померлих в роки Голодомору, у вікні будинку дітей та онуків Катерини Вороняк засвічується свічечка, як вогник пам’яті й данина шани мамі, її рідним і всім, хто пережив ті важкі часи.

Записано зі слів Артищук Алли Миколаївни – доньки Катерини Сергіївни та Миколи Миколайовича Вороняків. Смт. Іваничі. Фото з родинного архіву Алли Артищук.