Найкращий подарунок – це перемога. Як волинські волонтери та волонтерки підтримують фронт і переселенців

Повномасштабна війна в Україні стала  виразним прикладом того, що кожен і кожна з нас повинні очолити саме свій фронт. Незалежно де саме ми знаходимось чи проживаємо. Адже не всі чоловіки можуть воювати на передовій, так, як і далеко не кожна жінка повинна просто залишатися вдома. Головна мета – наблизити перемогу і робити це саме так, як виходить найкраще.

Волонтери та волонтерки з Волині також не змогли стояти осторонь навали рашистів, саме тому почали займатися допомогою як фронту, так і вимушеним переселенцям. 

«Мушу це робити, щоб у нас був спокій»

Інна Іщук з Нововолинська ще на початку повномасштабної війни почала збирати гуманітарну допомогу, як для переселенців, так і для військових. Займались цим в місцевій спортивній школі. Одяг, побутову хімію та продукти харчування приносили туди як містяни, так і надсилали з-за кордону.

«Дуже страшними для мене були перші дні війни. До нашого міста приїхало багато вимушених переселенців з Київщини. В очах дітей я бачила кров, вони були в синцях, подерті, покалічені, такі ж як  і їхні батьки. Люди розповідали, як жили у підвалах. Цілою сім’єю сиділи в сусідів у погребі, руками та подушками затикали дітям роти. 

На подвір’я заїхав танк, все навколо розтрощив. Якби вони дізналися, що там є люди, їх би відразу розстріляли. Сім’я пробула там два дні, у них була лише вода. Дивом змогли добратися до власного буса і втекти. А таких історій було багато», – розповідає активістка.

Читайте також: Солідарність жінок під час війни: історії українок в Італії

Серед волонтерів була і молодь, і люди старшого віку. Один з них так і назвався – Миколайовичем, справжнього імені не сказав. Він щодня приходив у волонтерський центр о 9 годині ранку і приносив свіжі булочки. Казав про свій дім лише «наша хатинка». Обнімав всіх, приносив цукерки.

Він не просив ні борошна, ні інших продуктів. Казав, що все мають із дружиною. Вони 15 днів пекли печиво, рогалики, пиріжки. Розповідав, що використали все варення, яке було вдома.

«Миколайович якось прийшов і каже, що сьогодні у дружини - день народження. Хотіли передати їй шоколадку, він сказав, що не потрібно, найкращий подарунок для неї – це перемога. Ми так і прозвали його «Миколайович – хатинка».  Подібних ситуацій було багато. 

Дійсно, наші люди дуже згуртувалися. Ми напишемо в соцмережах, що потрібна консервація, через дві години у нас все заповнено. Нема олії чи макаронів – все привезуть», – розповідає Інна.

Через деякий час ракурс діяльності дещо змінився. Волонтерство перейшло переважно в соцмережі, тож Інна теж почала відкрито інформувати про збір коштів.

Читайте також: Водійки на дорогах Волині: які стереотипи руйнують жінки за кермом

«Все почалося з ініціативи передати військовим на передову власноруч спечених пасок і м’яса. Після цього до мене звернувся місцевий волонтер. Він наголосив, що їздить на передову ще з 2014 року, та останнім часом важко зібрати потрібну кількість допомоги. Так і почала збір коштів у з соцмережах», – наголошує активістка.

Читайте також: «За популярністю та вигодою не ганяємось»: як волонтер/к/и по всьому світу рятують Україну

Коли волонтери та мешканці Павлівської громади придбали бус, який планували відвезти на передову хлопцям з Нововолинська, Інна допомогла зібрати кошти на його ремонт.

Жінка також пригадує випадок, що за ніч зібрала вісім тисяч гривень на дизпаливо. І подібних ситуацій було чимало.

Читайте також: Громада спокійного сну: волонтери з Нововолинська роблять ліжка і шиють подушки для ЗСУ і переселенців

«Нещодавно звернувся священник з Нововолинська, розповів, що у нашому місті є жінка, яка працює на місцевому підприємстві. Вона разом з колегами роблять сухі борщі для військових, але їм не вистачає овочів. Таку діяльність почали ще у 2014 році. Мене попросили допомогти. 

Після того, як я написала пост на фейсбук-сторінці, місцеві мешканці почали звозити овочі та м’ясо. Також долучився місцевий директор м’ясокомбінату, який надав можливість закупити м’ясо по собівартості. Подібні сухі супи роблять і дівчата з селища Іваничів. Вони об’єдналися з жінками з Нововолинська для спільної справи. Також, іноді, допомагаю їм з овочами», – продовжує розповідь Інна.

Був випадок, що до волонтерки звернулась полячка, яка побачила допис з проханням допомогти у соцмережах. Сказала, що буде в Україні, попросила список потреб і пообіцяла привезти.

«Звітую до копійки. В мене є окремий банківський рахунок, куди надходять всі зібрані кошти. Чеки завжди маю і можу показати при необхідності. Допомагаю не для піару чи слави, а для перемоги. Адже завдяки військовим ми спимо спокійно, ходимо на роботу, заробляємо гроші, наші діти теж можуть перебувати вдома», – додає активістка.

Читайте також: На захисті країни: волинські волонтери та волонтерки – про допомогу фронту

«На цьому не зупиняюсь. Були моменти, коли опускалися руки. Та є багато друзів, які на передовій. Знаю, що їм потрібна моя допомога. Рідні мене підтримують. Мама, правда, каже, що «лізу», куди не варто. Бувало, що діти і чоловік днями мене не бачили. Сини самі спускалися в підвал.  

Та я пояснювала, що мушу це робити, щоб у нас був спокій. Зараз ситуація дещо змінилась, є відчуття,  що ми звикаємо до війни, багато людей не допомагає, або просто не має ресурсів. Стараємось нагадувати людям, як тільки можемо», – додає волонтерка.

Проїжджали поміж мінами на асфальті

Ігор Маковський з селища Іваничі волонтерством почав займатися з перших тижнів повномасштабної війни. Спочатку з місцевими хлопцями стояв на блокпостах, контролював спокій громади. Вночі їздив навколо населених пунктів, спостерігав за дронами, адже тоді чекали наступу, готувалися до війни. Коли вже ситуація, частково стабілізувалася, почав займатися волонтерством.

«У перші дні війни в Іваничі приїхало дуже багато переселенців. Потрібно було подбати про їжу та одяг для них. Із місцевими мешканцями організувалися і зробили пункт видачі гуманітарної допомоги. Назбирали і пороздавали все необхідне», – наголошує Ігор.

Коли побачив, що вимушені переселенці вже визначились з житлом, були забезпечені їжею, одягом, побутовою хімією, то я зрозумів, що необхідно також подбати про військових. Тому повністю переключився на допомогу армії.

«У нас є сталий волонтерський штаб, але не всі люблять афішувати себе. Першочергово ми взагалі не розповідали про те, чим займаємось. Та власні гроші швидко закінчилися, особисто я не працював жодного дня від початку війни, тому вирішив писати про це у соцмережах. Я вже не можу щось купувати самотужки, залишилися кошти лише на утримання власної сім’ї. 

До війни працював будівельником. Так я почав просити про допомогу фронту у місцевих мешканців. Люди відгукнулися. Адже купувати доводиться все: від спідньої білизни до палива, тепловізорів, дронів, ціна яких доходить і до двох тисяч євро. Ми це робимо разом, бо коли людей об'єднуються, то разом – ми сила. Робота в нас триває «нон стоп». Все планую, приїхати додому і відпочити, але такої можливості немає – замовлень дуже багато», – продовжує розповідь Ігор.

Пригадує випадки, що на початку повномасштабної війни військові на передовій просто не мали, що їсти. Також буває таке, що тільки відвезли допомогу, а наші знайомі захисники пишуть вже про свої нові потреби.

Читайте також: Жінки в «нежіночих» професіях: три історії з Волині

«Під час волонтерства бували різні ситуації. Почали відвозити допомогу у Харків, в той же день потрапили під обстріли. Одного разу в напрямку Салтівки проїхали поміж мінами на асфальті. Не рахував, скільки було поїздок всього, мушу це робити і надалі, адже туди не кожен готовий їхати. Крайній раз, коли їздили в гарячі точки, то недалеко також чув звуки розірваних мін», – розповідає волонтер.

Одна з найстрашніших поїздок була тоді, коли приїздом потрапили в одне із сіл, поряд з яким влучила ракета в житлові будинки. Там волиняни роздавали харчі місцевим жителям, які не можуть покинути територію.

«Пролітає ракета, падає в десяти метрах від будинку. Знесло дах, повністю порозліталися шиби на вікнах. На моїх очах, вже після вибуху, туди підбігли люди. Почали засипати утворені ями. Лагодили дах. Ми там проїжджали. Коли зупинилися, люди були здивовані. Перейшли у розмові з нами на українську мову», – зазначив мешканець Іваничів.

Планує знову їхати в Харків, одна машина – до місцевих. Інша – до військових.

Найважче для Ігоря у волонтерстві – це зіштовхнутися з нечесними людьми. Відповідальність та важка фізична робота його не лякає.

Все виявилось не так просто, як здається

Тетяна  Грицюк  – жителька села Жашковичі Павлівської громади вже з перших днів війни вирішила допомагати армії та доєдналась до луцьких волонтерів. Вони підказали, як почати збирати кошти на потреби Збройних Сил України.

«Спочатку збирала гроші на цигарки. Все виявилось не так просто, як здається. Адже оптова ціна блоку становить 350 гривень. А таких щотижня передавали до 500 пачок. Також продавала саджанці хризантем з власної грядки, біля дому їх росте близько півтисячі. 

Всі виручені кошти спрямовувала для потреб військових. Вирішила, що цього недостатньо, можна спробувати робити щось масштабніше. Так з’явилась ідея проводити благодійні марафони», – наголошує волонтерка.

Нещодавно Тетяна Грицюк організувала і провела захід, де на потреби армії зібрали понад 39 тисяч гривень. Частину зібраної суми віддали луцьким волонтерам на придбання автівки. Решту – Павлівській сільській раді на придбання тепловізора.

«Спочатку написала листа до волонтерів Павлівської та Іваничівської громади з проханням підтримати ініціативу. Отримала схвалення. Тоді відправила звернення до голови Іваничівської громади. Вона нам відмовила. Вже без моєї участі місцеві активісти провели окремий захід – благодійний ярмарок. Через неприємний осад від спілкування з місцевими чиновниками, вирішила не брати в ньому участі», – продовжує Тетяна.

Як пояснила очільниця громади, подібні заходи забороняють через правила безпеки та осуд зі сторони матерів загиблих воїнів.

Благодійний марафон активістка провела в селі Павлівка однойменної громади. Адже там ініціативу підтримали.

У планах є ще проведення подібних заходів у Нововолинську, Володимирі, Горохові чи Локачах.

«Біля себе вже зібрала команду місцевих активістів. З ними також проводимо онлайн-марафони по збору коштів для потреб військових. Учасників усіх заходів шукаю серед знайомих, пишу пости в соцмережах. Люди погоджуються, адже байдужих до війни людей вже майже не залишилося», – наголошує активістка.

Також Тетяна часто провідує поранених військових у госпіталях. Привозить їм необхідні побутові речі та підтримує словами.

Крім допомоги фронту, Тетяна розводить вдома понад гектар малини. Щодня у неї вдома працює близько 15 людей.

«Працюю на землі, а волонтерством займаюсь, щоб таку можливість мали і мої діти. Чоловік казав, що мої кущі заростуть, а я відповіла, що впораємось, найгірше, що може бути – це орки, які можуть прийти і подопкати її», – наголосила активістка.

Контейнер на ринку – в обмін на допомогу фронту! 

Покатов Олександр проживає в Києві, хоч виріс на Волині у місті Нововолинськ. Понад десять років чоловік займався підприємницькою діяльністю в рідному місці. Був власником двох контейнерів з одягом та взуттям на місцевому ринку.

«Зізнаюсь, після початку ковіду торгівля занепала. У зв’язку з цим, свою власність вирішив продати ще у вересні 2021 року. Покупців так і не знайшов, тому після початку повномасштабної війни в Україні прийняв рішення не просто продати нерухомість, а й допомогти, таким чином, фронту. 

Тому знизив ціну, а отримані від продажу кошти у повному обсягові вирішив перерахувати на потреби збройних сил України. Адже щодня в голові крутиться думка, як ще можна допомогти, як і де заробити для цього гроші. Якщо є можливість долучитися фінансово, то я її постійно використовую. Впевнений, що це допоможе наблизити перемогу», – розповів Олександр.

Читайте також: Діти війни: як на Волині та Рівненщині народжують поміж повітряних тривог

Щоб здійснити намір, підприємець розмістив у соцмережах оголошення про продаж контейнерів, де вказав одну умову: зазначену суму в повному обсязі покупець зобов’язаний перерахувати на рахунок благодійного фонду для потреб армії.

«Я вибрав популярних всеукраїнських волонтерів, як серед військових, так і цивільних, хоч і не проти був, щоб покупець запропонував свої варіанти. Зробив це з метою уникнення хейту та критики. Хотів якнайшвидше продати нерухомість та зробити добру справу. Рідні та близькі ініціативу підтримали, адже всі розуміють що це важливо», – додав підприємець.

Дзвінків від покупців було небагато, та телефонували навіть зі США. Під час війни починати власну справу - непросто. Люди перебувають у стані невизначеності, та все ж знайшлися сміливі покупці.

«Вважаю, що фінансова допомога армії в наш час – надзвичайно важлива. І потрібно, щоб люди більше це розуміли. Якщо існують подібні ініціативи, то їх треба підтримати. Важливо, щоб люди об’єднувалися навколо цих ідей. Я подібними ініціативами займаюся з початку з 2014 року. З болем згадую, як важко давалося залучити до благодійності людей тоді. 

Зараз вже – по-іншому. Адже ми зрозуміли, що біда стосується нас безпосередньо, а бомбити вже почали і наші домівки, тому  люди стали активніші в плані пожертв. Хоч вважаю, нам потрібно ще багато часу для усвідомлення всієї ситуації», – продовжує Олександр.

Підприємець на особистій сторінці в соцмережах постійно публікує дописи про те, що донатить на армію, як підтвердження виставляє фото чеків. Таким чином, він власним прикладом хоче залучати до благодійності інших та не погоджується з твердженням, що добро потрібно робити тихо. Швидше, добро потрібно робити постійно.

Хоч часто в буденних розмовах чи в соцмережах можна почути фразу «Люди починають забувати про війну» та робота волонтерів і волонтерок – приклад того, що це далеко не так, а наблизити перемогу ми зможемо лише спільними зусиллями.