Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Ройовий УПА з Іваничівщини: зазнав польської влади, побачив совєтську, вирішив боротися за Україну

15:45 29.03.2019
224

Історія про ройового УПА який врятував від смерті 16 польських родин, свого часу зацікавила не тільки телевізійників, але й волинського краєзнавця, який ровером дістався із Володимира до Грибовиці, Іваничівського району.

А дочка упівця, якій важко було в усе це повірити, згодом дізналася, що в архівах органів безпеки зберігається справа під номером 1887. Це справа її батька. І тільки тоді до неї дійшло, про які підвали їй у дитинстві говорила бабуся, коли татові крутило руки і ноги, - розповідає Перший.

Історія Миколи Степанчука вражає. Ройовий УПА, який, як стверджують історики, врятував від смерті 16 польських родин. Це тоді коли скрізь говорять про «різню». Тоді ж, у вирі українсько-польського протистояння, Степанчук привів додому маленького хлопчика-сироту. Прізвище у малого Коханський. А от ім’я парубку змінили: все життя він так і жив у Грибовиці, але звали його Володею. Чому? Син Богдана (Володі) Коханського каже: так у новій родині захотіли…

Ройовий забрав свої таємниці в могилу

Ми забираємо доньку колишнього ройового УПА Ніну Навроцьку просто з базару. Вона хоч і старшого віку вже, але мало не щодня їздить зі свого село продавати молоко до Нововолинська. Тому застати її вдома посеред білого дня – трудно. Колись працювала бухгалтером у колгоспі. Каже, донька хворіє, тому мусить помагати їй, чим може.

Перша зупинка – грибовицький цвинтар. Ніна Миколаївна веде показати могила свого батька Миколи Степанчука та могилу хлопця, якого він привів у їхню сім’ю, щоб врятувати від смерті.

«У деталях він мені ніколи і нічого не казав. Але вся сім’я знала, що він був в УПА. Тільки якось не прийнято було про це говорити», - розповідає на ходу.

Поправляє щось на звичайному гранітному пам’ятнику. Там – промовисте: «Степанчук Микола Петрович. 05.05.1924 – 07. 08. 1980. Любимо, пам’ятаємо, сумуємо. Від рідних». На фото: кремезний чоловік із розкішними вусами.

Свої таємниці Микола Степанчук із Грибовиці забрав із собою у могилу. Тільки дещицю з них не так давно вийняв на світ Божий місцевий краєзнавець Ярослав Царук, людина, яка зібрала і опублікувала силу-силенну спогадів про події 40-х років минулого століття, зокрема про українсько-польські протистояння на Волині.

Доля Миколи Степанчука, запевняв цей краєзнавець, - свідчення того, що не можна всю вину за ці конфлікти і за жертви, якими вони закінчувалися, перекладати на Українську повстанську армію.

Людське завше брало гору. Ось маленький приклад: будучи повстанцем, мало того – ройовим, Микола попередив польські родини про те, що у їхній колонії планується акція. Більше того: саме під супроводом повстанців і за наказом ройового 16-ть родин змогли переправитися через річку Західний Буг і опинитися на більш безпечній території.

Радянський суд відпустив упівця

Цю історію Ярослав Царук «викопав» із архівів, коли до рук йому втрапила справа Степанчука. Он як він про це розповідав.

«З архівної справи видно, що напередодні акції проти поляків у липні 1943 року відділ, керований ройовим Степанчуком, який мав на озброєнні гвинтівки, 2 автомати і ручний скоростріл, оголосив полякам, що їм треба для власної безпеки виїхати. Для цього необхідно забрати все майно, худобу, птицю, завантажити на підводи, узяти все, що можна, і повстанці їх будуть супроводжувати. 16 родин вояки перепровадили під охороною до річки Західний Буг. На мосту попрощалися, не завдавши жодної шкоди. Я особисто читав цю справу. Слідчий допитувався, чи не били біженців прикладами, чи не ганьбили словом. Не отримали жодних доказів», - пише Царук.

Миколу Степанчука арештували 11 липня 1947-го. Тоді ж під арештом опинилися й інші його земляки, які були в УПА або яких совєти підозрювали у стосунках із повстанцями. Як, наприклад, на ту пору 17-річна Ганна Гринь із тієї ж Грибовиці. Донька місцевого селянина Марка Гриня, який жив на хуторі, тримав пасіку і помагав воякам УПА. Саму ж її за зошит із повстанськими піснями кинули в табори на 10 літ.

Совєти обвинувачували Степанчука у знищенні радянських громадян польської національності в липні 1943 року. Мовляв, він, учасник УПА причетний до вбивства радянських громадян польської національності. Однак у ході слідства суд виправдав ройового.

Ярослав Царук, який вивчив справу не одного повстанця з Волині, каже, що це «неймовірний випадок». Миколу Степанчука відпустили на волю, з ним же і його підопічного (а заразом із сусіда) Анатолія Касяна. А все тому, що в суді зясували, що ройовий не лише не вбивав, а навпаки допоміг польським родинам.

«Розповідав, що був у льосі, що його катували»

Хто він, Микола Степанчук? Споконвік родина Степанчуків жила у Грибовиці. У 1943-му йому було 19. Як і багато інших парубків із його села, яке на ту пору було центром польської гміни, він пішов в УПА. Зазнав уже і польської влади, побачив уже і совєтську, прийняв рішення боротися за Україну.

У підпорядкуванні ройового було 10 людей. Очевидно, що це в першу чергу його земляки. Однак майстерне і багаторічне спотворення історії, яке старанно втілювала радянська влада, дало свої плоди. Сьогодні в селі Грибовиця мало хто знає правдиву історію тих подій. Для прикладу, навіть для доньок Миколи Степанчука, Надії та Ольги, його історія стала відкриттям.


«Тато часто був у задумі. Досить серйозний і водночас дуже добрий. Я часто просила: «Тату, ну, щось розкажіть мені, щось розкажіть». А він завжди відповідав: «Дитино, воно тобі треба? Колись розкажу. Ти з часом все взнаєш». Часом як відійде йому від душі, то казав: «Ой, дитино, намучився я. Якби ти знала, які то тортури. Як мені пальці пхали в двері…». Розповідав, що був у льосі, що його катували. А моя бабуся Ольга, його мама, часто згадувала: «Ой, будеш ти, синку, мучитися на старості. Вийде тобі то все наверх. Скільки то в льохові у воді просидіти». Я все думала, коли ж той час настане, що я «все взнаю». Але так він помер і мені нічого не розповів», - згадує Ніна Степанчук.

Її батько помер рано, у 56. То був 1980-й. Радянський союз. Коли про Україну та УПА за родинним столом воліли не згадувати. Рідні кажуть, що навіть своєї громадянської позиції він намагався не озвучувати. Був тихим і лагідним. Про вільну Україну, про повстанські будні – ні слова.

Після війни Микола Степанчук працював сторожем. Навряд чи колишній ройовий мав шанси опинитися на якійсь більш перспективній роботі.

«Часом мені аж жутко стає. Все думаю: «Чого ж саме він був тим ройовим? За які заслуги?». І мама, Надія Федорівна, мовчала, як партизан нащот того діла. Казала: «Ой, якби ти знала, як то було страшно, як то було страшно. Я сиділа в хліві. В соломі. А приходили поляки і штурхали вилами, щоб нащупати. Тільки вночі батьки могли мені дати їсти. Я боялася вилізти з теї соломи в хліві». Ото тільки всього», - розповідає Ніна Миколаївна.

«Сам був ще молоденький, а привів додому хлопця, батьків якого розстріляли»

У долі Миколи Степанчука був ще один випадок, який неодмінно згадують, коли переповідають його повстанське минуле.

«Розказували, що коли була війна, то тато врятував від голодної смерті польського хлопця. Він звався Богдан. Видно, його батьків розстріляли, а він лишився сиротою. Бабуся моя була добренною люблячою жінкою і погодилася взяти його. Тато тоді ще сам молоденький був. Побачив, що та дитина не має де подітися і привів його додому. От тільки бабуся не хотіла, щоб він називався Богданом, а дала йому ім’я Володя. Певне, вони трохи приховували те все. Фамілія хлопця Коханський. Коханські – то ж поляки. Може тому…» - згадує донька Миколи Степанчука.

Богдана Коханського не стало у 2017. Очевидно, він міг би розповісти значно більше. Микола Степанчук забрав його у Грибовицю із с. Острівок Володимир-Волинського району. Аж до одруження той жив у родині Степанчуків.

«Я на його весіллі була. Батьки мої навіть те весілля йому справили. Все, як має бути, бо він нам був свій. Добрезний, щирий, хороший чоловік», - каже Ніна Степанчук.

Однак Богданом його після переїзду в Грибовицю більше не звали. Тільки Володею. Справжнє ім’я записане лише в документах. У Грибовиці живе син Богдана Коханського – Іван Коханський. Йдемо до нього разом із Ніною Навроцькою, щоб розпитати про батька, про історію родини. Адже краєзнавці пишуть що Богдан Коханський був сиротою, а його батьків, наймовірніше поляків, вбили у вирі протистоянь.

«Він про тоє нічого не розказував. Я тільки знаю, що батька в 43-му з Островка Володимир-Волинського району його родина привезла в Грибовицю. Шукали для дитини притулку, щоб спасти. Він з 1928 року. Виходить, що тоді йому було 15 років. Там був голод. Казав батько, що він остався сиротою. У нього був старший брат Леонід з 21 року, якого забрали на фронт. Трохи раніше, коли йому було років 5, померла мати. А батько, мій дід, його Іваном звали, пішов у повстанці ще в 39-му, як тільки прийшли совєти. А далі не знаю, де він пропав. Чи ховався, чи вбили. Бо спочатку він навідувався додому, а потім… Не було від нього відомостей. Ото він лишився без батька, без брата, без мами, тому привезли, щоб не помер. Принаймні так батько нам казав, хоч він дуже мало про це говорив…» - каже Іван Коханський.

Нічого не знає він і про польське коріння.

«За паспортом батько - українець. Але, от думаю тепер, а може, щось і є... Бо ж фамілія польська. Там, в Островку, в нас дуже велика родина. Навіть я бачив торік замітку про родину нашу. У газеті писали про Степана Коханського, який був розстріляний у Луцькій тюрмі, але збереглася його записка з тюрми на волю писав», - спантеличено розповідає син Богдана Коханського.

Не розуміє він, чому його батька стали називати Володею. Каже, у сім’ї вважають, що то матері Миколи Степанчука «просто так схотілося».

Усе життя Богдан Коханський працював на шахтах, у вугільній розвідці. Вів звичайне сільське життя. І до самої смерті так і не довідався, де ж подівся його батько Іван.

Архіви не горять. Далі буде...
Не знають у Грибовиці і про які саме врятовані 16 польських родин ідеться у справі Миколи Степанчука. Однак свідчення, зібрані різними краєзнавцями про події 43-го та українсько-польські конфлікти на тлі Другої світової війни, свідчать, що на території Грибовицької гміни було кілька колоній.

Ганна Гринь із Грибовиці, яка відсиділа майже 10 літ у совєтських таборах, розповідаючи про те, як повстанці знищили польську колонію у сусідньому «мишівському гаю» (біля с. Мишів Іваничівського району) пригадує, як то відбувалося.

«Поляки мали напасти на нас одного дня, але так вийшло, що хтось попередив і наші напали на них першими. Всі хати їм попалили. Але поляків там уже не було: вони вивтікали до Володимира. Казали тоді, що хтось їм поміг», - пригадує.

Жінка нині дуже немічна. Доживає віку. І достеменно не може пригадати, чи то саме йдеться про ті польські родини, у вбивстві яких звинувачували Миколу Степанчука.

Разом із тим: архіви не горять. Навіть факти із особових справ вояків УПА говорять про те, що у пеклі війни, у вміло розпаленій ворожнечі, українці залишалися людьми. Миколі Степанчуку, якому, нагадаємо, у 43-му було всього 19, судилося стати ангелом-охоронцем для 16-ти родин.

16-ти родин і одного Богдана (Володі). Лабіринти родинної історії останнього аж просяться, аби їх розплутати.

Тому – далі буде.

Олена ЛІВІЦЬКА, Іван СИНЮК.

Фото: Ірина КАБАНОВА.


Коментарі
25 квітня
Вчора
23.04.2019
22.04.2019
21.04.2019
20.04.2019
19.04.2019
18.04.2019
17.04.2019
16.04.2019
  • Продам
  • Куплю
  • Здам
  • Обміняю



Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин