Уродженець Нововолинська, який грає за польську гандбольну команду, розповів іноземним ЗМІ про ситуацію в Україні

Дмитро Дорощук – гандболіст, що відіграв 46 матчів за збірну України. Нині гравець команди Torus Wybrzeżu з польського міста Гданськ. Народився у Нововолинську, протягом кар’єри проживав у ряді українських міст.

Про це пишуть на сайті Буг.

У цей непростий час від нього відвернулась більшість його російських знайомих, котрих оцінював цілком не так, як це виявилось насправді. Сам зараз допомагає Україні із Гданська, куди зміг забрати свою найближчу родину, – пишуть Sportove Facty.

– Як виглядає ситуація в твоїй країні, що кажуть знайомі?

 – Це жах. Мій товариш з Мелітополя сидить в укритті в підвалі. З одного боку його будинку – українська армія, з іншого – російська, бої відбуваються фактично над його головою. Він якраз між ними. Два дні тому ще надсилав мені повідомлення. У нього сідав заряд телефону. Це дуже важко підтримувати товариша, який говорить, що втратив все і в його напрямку рухаються танки. Зараз, на жаль, не маю із ним зв’язку…

Родина ще одного мого товариша, котрий зараз виступає в складі команди однієї із арабських ліг, вже три дні сидить у підвалі в місті Бровари, що під Києвом, де точаться запеклі бої. Коли він розмовляв із рідними, то бачив, як все трясеться.

А ще – повно диверсантів, росіяни одягаються в форму Збройних Сил України. Це велика небезпека для цивільного населення!

 – Яка ситуація у твоєму рідному місті?

 – Я народився у Нововолинську, це Західна Україна. Поки що там більш-менш спокійно. Були постріли з балістичних ракет, але є і диверсійні групи, однак це майже нічого на фоні решти України. У 12 років я переїхав до Києва, де жив 8 років, потім – Одеса, і 7 років в Запоріжжі. Вся Україна – це мій дім.

 – Найгірша ситуація в Києві?

 – Там вельми важко. Танкові обстріли. Суттєвих знищень зазнало місто Бердянськ, що над Азовським морем, це стратегічне місто близько до Маріуполя. Також знаємо, про Харків – там теж складно. В усій країні люди воюють.

 – Чи здивував тебе такий опір ворогу зі сторони українців?

 – Мене це не дивує, адже люди захищають себе і свій край. Про фашистів, які становлять загрозу – брехня і російська пропаганда. Це вони, росіяни, атакують нас, обстрілюють дитсадки та житлові будинки. Це вельми нездорова ситуація. Мені це все дуже болить.

 – У Польщі ми всі під великим враженням від дій вашої влади, зокрема Президента.

 – Безперечно, він неймовірний! Всі з нього жартували, згадуючи акторське минуле. Називали коміком, що нічого не може. Але Зеленський показав, що дійсно має стержень і добре орієнтується у ситуації. Він стабільно записує короткі відео, де показує, що живий, що в процесах. Він реально працює, важко працює для України 24\7! Я радий, що у нас такий Президент!

– Чи міжнародна спільнота, на твою думку, справляється із поставленими задачами?

 – Мені дуже приємно, що перш за все Польща нам дуже допомагає і приймає людей з України. Щоденно приймаються десятки тисяч людей, що рятують свої родини, своїх дітей. Спрощено пропускні системи, за що велика шана і подяка для поляків. Ви не лише простягнули нам руку допомоги, а й серце …

 – Чи думав про те, аби повернутись?

 – Хотів би поїхати, але розумію, що тут маю більше можливостей для допомоги, будучи в цій країні. Саме з Гданська допомагаю усім, чим тільки можу. Також до мене приїхала моя найближча родина, маю бажання забрати ще родичів. Шукаю для них тут роботу, мої колеги у цьому допомагають. Дуже дякую кожному, хто допомагав у різних ситуаціях. Це дуже важливо! Розмовляю з багатьма і знаю – рішення про те, аби піти на війну є рішенням всієї родини, я це розумію.

 – Цю війну почав путін. Як реагують твої колеги з росії?

– Так, у мене є знайомі в росії. Я прошу їх, аби вони переконували інших, що росіяни тисячами гинуть в Україні, що їхній президент шле солдат на смерть. Я не знаю, навіщо він вбиває і мій, і свій народи. Лякає атомними бомбами – розуміючи, що його плани провалено. Україна не хоче жити під російським чоботом, як це було попередні століття. Наш “старший” брат – не брат нам, а той, хто неочікувано встромив ножа в спину.

– У росії немає повної підтримки війни?

– Так, є, безперечно, протести, але одразу прибуває поліція і розганяє, людей вивозять у невідомому напрямку. Ситуація нагадує Білорусь – Лукашенко діє подібним чином. Це два комуністичні режими, де залякують людей, де люди бояться за родини та життя.

– Чи потрібно посилювати санкції щодо російських спортсменів?

 – Завжди кажуть – спорт поза політикою. Я так думав до 2014 року, а тепер знаю: спорт – це інструмент пропаганди. Весь світ повинен показати росіянам, що відбувається, і коли не спинитись – гинутимуть і далі люди, багато людей. Спорт – один із способів впливу. Свого часу у різних командах грав разом із уродженцями росії.

– Як вони реагують? Чи підтримують?

– Коли розпочався конфлікт, лише один продовжує зі мною спілкуватись – він мені дуже близький. Решта не вважає за потрібне підтримувати контакт, цікавитись, як я, чи треба допомога, що відбувається. Приятель, з котрим контактую, стверджує: йому заборонено заявляти про свою позицію, а офіційно все подається як інтервенція, спецоперація, але не війна! Росіяни бояться путіна та спецслужб. Контактую із іншими українцями, котрі грали в одній команді з росіянами – їм не вельми цікаво, що ж в нас насправді відбувається …

Я втратив чимало приятелів, окремих вважав довго друзями. Ця ситуація показала, хто є хто, що вартують слова. Сьогодні у мене залишився один-єдиний приятель з росії.

– Чимало поляків організовують збір допомоги. Чого потрібно? Що збираєте?

– Люди ховаються у підвалах чи закапелках зруйнованих будівель. Потрібно все – підгузники, засоби гігієни, продукти харчування. Збираємо медикаменти, гроші на бронежилети та каски, які потім передаємо в Україну.

Ще раз хочу подякувати усім полякам, що нас підтримують і нам допомагають. Навіть якщо хтось подумає про Україну з теплом – за це теж дякую!

– Ви, поляки, не лише подали нам руку, а й серце, – зворушено каже Дмитро Дорощук, гандболіст команди із Гданьська. – Не можу зрозуміти, навіщо путін вбиває народи – мій і свій.